Поезії, що торкнули серце

[Tigress]

Как хорошо быть чьей-то навсегда
И знать, что это не слова пустые.
Как хлеб, делить и душу и года,
Глядеть в глаза безмерно дорогие.

Как хорошо быть чьим - то навсегда
И знать, что не оставит, не обманет,
И вытащит из-под любого льда,
И никогда любить не перестанет.

Родное тело обнимать в ночи
И знать, что будет так уже навеки,
Сливаться вместе, как весной ручьи,
Тонуть в родном дыхании и смехе.

И освежать, как летняя гроза,
И чувствовать, как греешься и греешь,
И знать, что в этих дорогих глазах
Ты никогда уже не постареешь.

Зельвин Горн

[Maidrax]

Останній грім давно скотився з даху...
Стекло по ринві сонце і дощі,
І у саду дерева вже без страху
Вдягають позолочені плащі.

Без боязні вдягають. Бо ніхто тут
За пишноту вже їх не осміє...
Займається на гіллі позолота,
І сад багряним маревом стає,

І закипа гарячим водограєм,
І б'є крильми жаркими у вікно...
Врочисто, гучно листя помирає,
А так вмирати вміє лиш воно!

Гриць Чубай

[Anny]

Подари мне сегодня счастье,
Хоть чуть-чуть, хоть совсем немножко,
И щепотку, хоть капельку страсти,
Чтоб ознобом горячим по коже,
А еще подари всепрощенье,
Чтобы сердце грехи отпустило,
Чтобы снова без сожаленья,
Чтоб любовь, ведь в любви вся сила.
Подари мне радость улыбки,
Звонкий смех, искренний, детский,
Чтоб забыло свои ошибки
Искалеченное ранами сердце,
Подари мне тихую нежность,
Чтобы утром к тебе прижаться
И прощать тебе всю небрежность,
Научиться не обижаться.
Подари мне тепло объятий
Крепких, сильных мужских ладоней,
Чтобы знала - вот это счастье,
И его уж никто не тронет,
Не отнимет и не затопчет
И ни силой, ни зноем страсти,
Я люблю тебя очень-очень,
Подари мне сегодня счастье..

[Maidrax]

Дерева

І не страшно в порожніх кімнатах? Лукавиш: Ні.
Це загострене «хочеться світла» стискає горло.
Це так сниться… Безумна завія і білий голуб,
Наче звістка про мир, чи закінчення снігу. В мені.

Чи в тобі. Бо ж не страшно. Бо люди. Засудять не нас.
Бо немає за що. Бо дерева не надто потрібні.
Ми ростемо й нехай. Ми ростемо людиноподібно.
І у стовбурі білім плекаємо воду і час.

І не страшно? Лукавимо двоє. Ну звісно ні.
Ця зима буде довга-предовга. Таким же – сниво.
І зупиниться серце (бо ж є як і в інших зліва)
Щоб у березні поряд зі мною зросли сини…

Варвара Черезова

[Tigress]

Для тех, кто родился осенью :

Сегодня Осень в дверь мне позвонила,
Стояла на ступеньках и ждала.
Я обомлела, когда Ей открыла,
Такой она волшебною была!

Копна волос красивых, ярко -рыжих,
Точёный нос, румяность алых губ,
И взгляд такой шальной от глаз бесстыжих,
Сплошная ласка, кто здесь будет груб?

Я ошарашенно в дверях посторонилась,
Она прошла и прямо вслед за ней,
Такая красота вдруг ветром взвилась,
Что не было её милей, родней...

Мы пили чай вприкуску с листопадом,
Всплакнули вместе с проливным дождем.
О, Осень - ты души моей отрада!
Богат душой, кто осенью рожден...
/Из инета/

[Maidrax]

Лапы в снегу, локти в грязи - лайки бегут,
Лайки кричат, лики блестят под потолком.
Над потолком - тление книг,чтение губ,
Близится гость, упряжь уже недалеко.

Утро - как воск. В первом метро едет алкаш
С легкой сумой (будто с плевком) через плечо,
С легкой судьбой - ни уголка, ни уголька.
"Если бы не...", мог бы вполне стать палачом.

В мятом плаще, в мятном дыму плачь, негодяй.
Кем ты любим и для чего необходим?
Слезы пусты и никому не повредят.
Стекла глядят, рельсы гудят, ты не один.

Я не один: лайки влачат поезд метро,
Ленты летят, лампы хранят слабый огонь
На чердаке. Медленный Стикс тянет паром -
Не разобрать - то ли "Варяг", то ли "Арго"...

Антон Полунин

[Sirco]

ПОЗДНЯЯ ОСЕНЬ В ВЕНЕЦИИ

Она теперь не кажется приманкой
для дней, ее ловивших на лету.
Хрусталь дворцов позвякивает склянкой,
разбитой о зрачок. И красоту

сменил в садах раздрай марионеток,
качающихся на ветру.
Но от стволов и полуголых веток
исходит мощь - и если бы к утру,

удвоив флот, его из Арсенала
спустить распорядился адмирал,
то на заре, пропахшей небывало

смолою, флот сиял бы у причала,
весь в парусах, и ожидал сигнала,
непобедим, ловя фатальный шквал.

Р.М. Рильке

[Tigress]

Не роняйте себя, если вам изменили,
Если жгучий обман вас хлестал по щекам.
Не роняйте себя, если вас опалили,
Клеветой, наговором по ногам и рукам.

Не роняйте себя, если вы оступились
И никто не успел вам подставить плеча.
Не роняйте себя, если вы заблудились
И не светит в ночи ни звезда, ни свеча.

Не роняйте себя, если вас позабыли,
Если ваше тепло не смогли оценить.
Не роняйте себя, если вас раздавили,
И, казалось, надежду порвали, как нить.

Не роняйте себя, если мало добились,
Если ваша казна оказалась пуста.
Не роняйте себя, если двери закрылись,
И несносной покажется тяжесть креста...

Не роняйте себя, если сердце разбили,
Если предали вас не щадя, не любя.
Не роняйте себя, если вас уронили.
Поднимите себя! Поднимите себя!

(Интернет)

[Maidrax]

холодно, зябко (не вогко - лиш вітряно),
жалітись - спадати на руки вогнем,
і спроби просвітлення
до нас простягаються вітами,
дерев, що схололи під тлінним своїм тягарем.

середина осені/тижня - хребтами-завітами
все ставить до скроні холдних мені не_катів,
та чим би не тішилось -
совістю, криками, квітами,
та лиш би заснуло, подалі од кволих утіх...
і ніби курок - здіймається слово у схованку
(по-під діафрагмою, гоячи скону сліди),
лишаючи попілом
змальовану болість і посміхом
вертає на місце
узяті з полиці думки.

[Anny]

Ледь-ледь торкаю слово аквареллю -
прив'ялий ранок, тиша, парапет.
З кленового туманного тунелю
виходить Рильський, майже силует.
Різьба по небу - дерево черлене.
Я теж з туману обрисом з'явлюсь.
Він сумно-сумно дивиться на мене,-
хто я така, чого я так дивлюсь.
А я дивлюся... Я хвилююсь трохи...
І розминулись. Тільки силует.
Оце і все. Зустрілись дві епохи.
Дурне дівчатко і старий поет.
Кружляє листя, і не чутно кроків.

Пейзаж, котрому років, років, років.

Інтернет

[Maidrax]

Ледь-ледь торкаю слово аквареллю -
прив'ялий ранок, тиша, парапет.
З кленового туманного тунелю
виходить Рильський, майже силует.
Різьба по небу - дерево черлене.
Я теж з туману обрисом з'явлюсь.
Він сумно-сумно дивиться на мене,-
хто я така, чого я так дивлюсь.
А я дивлюся... Я хвилююсь трохи...
І розминулись. Тільки силует.
Оце і все. Зустрілись дві епохи.
Дурне дівчатко і старий поет.
Кружляє листя, і не чутно кроків.

Пейзаж, котрому років, років, років.

Інтернет

Це Ліна Костенко

[Anny]

Ледь-ледь торкаю слово аквареллю -
прив'ялий ранок, тиша, парапет.
З кленового туманного тунелю
виходить Рильський, майже силует.
Різьба по небу - дерево черлене.
Я теж з туману обрисом з'явлюсь.
Він сумно-сумно дивиться на мене,-
хто я така, чого я так дивлюсь.
А я дивлюся... Я хвилююсь трохи...
І розминулись. Тільки силует.
Оце і все. Зустрілись дві епохи.
Дурне дівчатко і старий поет.
Кружляє листя, і не чутно кроків.

Пейзаж, котрому років, років, років.

Інтернет

Це Ліна Костенко

Дякую

[Maidrax]

ТЕРНИНА

Немов метелик полум'яний,
на кущ тернини сонце сіло.
У твої очі синьо-тьмяні
дивлюсь натхненно і несміло.
Коли нас ніч розділить сонних,
серця заб'ються в нас окремо,
щербатий місяць снами томить,
чарує мертво і зелено.
Та не лякайся, моя люба,
спокійно тої жди хвилини,
коли коханням день окрилить,
коли весна на кущ тернини
метелик сонця знов пришпилить

Богдан-Ігор Антонич

[Maidrax]

Прийде весна, говорили вони,
кинемо все й поїдемо звідси.
Заходячи в ніч, як у власні сни,
дістанемось її глибини.
Відстань? Що таке, зрештою, відстань.

Поселимось біля морських портів,
там, де олія тяжіє в трюмах,
де все, чого б ти не захотів,
для тебе вивантажать з кораблів
чоловіки в потертих костюмах.

Там де жінки з вогнями в руках
танцюють вночі на гарячих площах,
носять кульчики в язиках,
гадають на крові і на зірках,
й спиняють вітри при кораблетрощах.

Де вигріваються без кінця
відвідувачі в тісних перукарнях,
де пахнуть сигарами пальці творця,
де кавові зерна, ніби сонця,
пересмажуються у кав’ярнях.

Там де не буде цієї війни,
яка триває зараз між нами.
Зникнемо, планували вони,
головне дочекатись весни.
Хай скумбрія рухається табунами.

Коли вони обіймались вві сні,
в їхньому ліжку, на їхній війні
чути було як летять птахи,
падаючи в сніги.

Жадан

[chornyava]

Навіть якби ти покинула ті місця,
в яких народилась і де лишалась чекати,
де формувались риси твого лиця
і починались географічні карти,

навіть якби ти вживала чужі слова,
торкалась чужих плечей і чужих простирадел,
і навіть звідтіль, куди мало хто заплива,
не поверталась, хоч хто би тобі не радив,

навіть якби ти тікала від власних слідів,
від власних снігів на подвір'ї і сонця в ринвах,
якби уникала присмерків і холодів,
приспавши чужих кошенят на своїх колінах,

ти би примчала, всупереч всім листам,
назад - де високі дими і гарячі стіни,
гапевне знаючи, що навіть там
ти його не зустрінеш.

теж Жадан